13 січня 2020 р.

Правда про кібербулінг

В соціальних мережах ми можемо робити жахливі речі, не показуючи свого обличчя. Це називається - кібербулінг. Чули про таке? А чи помічали, як діти часто дивляться у телефони, планшети або комп’ютери? Бачили їхні сторінки в соціальних мережах? Світлини, які вони викладають? Хто пише їм коментарі або з ким вони переписуються в приватних повідомленнях? Для вас це дрібниці? А ці дрібниці дитина може пам’ятати до дорослого віку. Образливі слова однокласників під дописами можуть залишитися надовго у дитини в голові. Все ще не вірите?

Кожне слово, яке ви пишете онлайн - залишається там назавжди. А слова завдають найбільше болю.
Один ваш негативний коментар з приводу чиєїсь ваги може змусити цю людини страждати від харчових розладів. Один ваш негативний коментар з приводу орієнтації людини може змусити її приховувати власну сексуальність. Один негативний коментар з приводу нікчемності та непотрібності людини може привести людину до самогубства.
Які є види кібербулінгу?
1. Текстові. Перед тим, як писати комусь щось негативне, просто подумайте, чи дійсно це варто відправляти? Для вас ці слова можуть бути жартом, а для когось іншого чимось дуже болючим.
2. Груповий кібербулінг. Коли ви в загальному чаті кличите усіх до себе в гості, окрім однієї людини - це також кібербулінг. Коли ви публічно обговорюєте іншу людину або висвітлюєте чиїсь секрети, коли діти створюють групи в соціальних мережах, де “троллять” (прим. від автора: це ситуації, коли саме агресори публікують негативну, тривожну інформацію на веб-сайтах, сторінках соціальних мереж) власного однокласника - це також приклади кібербулінгу. І це дуже неприємно :(
3. Вторгнення в особистий web простір. Якщо хтось забув вийти з власного аккаунту чи пошти на робочому комп’ютері - не намагайтеся роздобути будь-яку інформацію, яка не для ваших очей. Або перед тим, як зробити це, подумайте, як би ви себе почували, якщо хтось читав ваші приватні повідомлення без вашого дозволу?
4. Агресія в Інтернеті. На жаль, нікому не стає легше від того, що вони виливають свій негатив в мережі під чиєюсь фотографією, дописом тощо. Треба відшукати причину такої поведінки і позбутися всіх комплексів.
5. Анонімність і загрози. Деяким людям соромно писати негативні коментарі іншим, тому вони створюють анонімні сторінки (без імені та фото), щоб їх ніхто не впізнав. Проте якщо ви відчуваєте, що вам за щось соромно - цього краще не робити.

Що робити, якщо вас принижують в Інтернеті?
1. Не лишатися одному. Шукайте підтримку в найближчому оточенні, там, де ви знаєте, що вас цінують за те, який ви є в реальному житті, а не в віртуальному.
2. Не вказуйте в Інтернеті ваші мобільні телефони, пошти, паролі. Якщо вам хтосб не подобається - ви маєте повне право не впускати цю людину у ваші соціальні мережі. Соціальна мережі існують для того, щоб бути на зв’язку. Зробіть так, щоб з вами могли зв’язатис лише ваші близькі і люди, яких ви знаєте - це безпека.
3. Покиньте на деякий час Інтернет. Ви маєте повне право зберігати вашу нервову систему.
4. Не відповідайте або заблокуйте агресора.Та збережіть докази, що хтось вам погрожував або писав щось неприємне, щоб показати це іншим та поліції.

Запам’ятайте. Чим менше інформації про вас в соціальних мережах, тим менше ви вразливі до кібербулінгу.
Заповнюйте мир позитивом та вчіть ваших дітей, що займатися кібербулінгом - це жахливо і соромно.
Джерело: Ранкова освіта

11 січня 2020 р.

Шлях переосмислення травматичного досвіду

Переживши травматичні події, людина часто замикає їх в собі, наче застиглі кадри з кіно – сповнені шоку й болю.
Буває, немає ні слів ні почуттів розповісти усе це, втім без розповіді, пам’яті й оплакування, відновитися дуже складно.
Щоб відновитися після травми, варто розповісти ІСТОРІЮ цієї травми (зокрема, з допомогою психотерапевта, в безпечних умовах), інтегрувати її в життєвий досвід з усіма її емоціями, щоб вона сприймалася як одна з життєвих подій (а не окремо).
Фрейд це описує так: «Пацієнт повинен знайти мужність спрямувати свою увагу на феномени своєї хвороби. Його хвороба більше не повинна здаватися йому мерзенною, а має стати ворогом, вартим його хоробрості, частиною його особистості, яка має тверде підґрунтя для існування і з якої повинні взяти початок вартісні речі для його майбутнього життя.»

Терапевт нормалізує реакції пацієнта, полегшує НАЗИВАННЯ та використання мови, розділяє емоційний тягар травми. Він також бере участь у побудові нової інтерпретації травматичного досвіду, яка утверджує ГІДНІСТЬ і вартісність постраждалої особи.
Визнати правду надзвичайно важко, тому при реконструкції своїх історій постраждалі часто вагаються (чи навіть потім заперечують раніше сказане). Заперечення реальності змушує їх почуватися божевільними, однак ще важче їм – ВИЗНАТИ цю реальність, яку на перший погляд здається неможливо ВИТРИМАТИ. Тому часто озвучується запит «хочу позбутися травматичних спогадів».
Цей образ катарсису є прихованою фантазією багатьох травмованих осіб: «Нічого не пам’ятати, рухатись далі». І їх можна зрозуміти… Однак правда в тому, що психотерапія не позбавляє травм. Метою розгляду історії є ІНТЕГРАЦІЯ травматичного досвіду в життєву історію, а не намагання позбутися чи заперечити його.
У процесі реконструкції історія травми таки проходить перетворення - вона стає більш присутньою та реальною. Більш такою, яку можна витримати, і навіть в якій знайти свою силу. Саме ПРАВДА має відновлювальну СИЛУ. А не брехня чи заперечення.
Історія травми стає СВІДЧЕННЯМ. І це свідчення стає ЗЦІЛЕННЯМ. Історія травми стає «новою історією», яка більше не розповідає про сором та приниження, а швидше про гідність та чесноту.
Травма неминуче приносить втрати.
Фізичні, психологічні.
Тому розповідь про травму неминуче заглиблює постраждалого у глибоке горе. Виникає великий СУМ та сльози. Це є етапом відновлення від травми. Цей сум є актом сміливості та відвагою переживати УВЕСЬ СПЕКТР почуттів. Лише через оплакування всього, що втрачено, люди можуть відкрити своє незнищенне внутрішнє життя.
Втім, постраждала людина може боятися сумувати – навпаки, впадає у гнів та фантазії про помсту. Жертва уявляє, що може позбутися жаху, сорому та болю від травми, відплативши кривднику, і таким чином відновивши власну силу.
Але правда в тому, що розквитатися та відновити втрачене неможливо. Травму неможливо вигнати ні ненавистю, ні любов’ю. Її можна інтегрувати в свою історію, дозволивши собі сум.
Відмовитися від фантазії про помсту не означає відмовитися від пошуку СПРАВЕДЛИВОСТІ: навпаки, це розпочинає процес ОБ'ЄДНАННЯ з іншими, щоб притягти кривдника (чи кривдників) до відповідальності за його злочини. Прощення приносить полегшення. Але справжнє прощення не може бути дароване, поки злочинець не попросить і не заслужить його сповіддю (визнанням своїх злочинів та шкодуванням про це), покаянням та відшкодуванням. «Давайте все забудем наче нічого не було, і будем дружить» - це не про визнання своїх вчинків.
І хоч справжнє розкаяння кривдника – це рідкісне диво у світі людей, відповідальність постраждалої особи – впоратися з завданою травмою, перш за все визнавши її й оплакавши.
Оплакування – єдиний спосіб віддати шану втраті; адекватного відшкодування не існує.
Хоча постраждала і не винна у кривді, завданій їй, саме вона ВІДПОВІДАЛЬНА за своє одужання.
Свою ПАМ'ЯТЬ. І свою історію.
І після багатьох повторень, настає мить, коли розповідь про травму вже не викликає дуже інтенсивних почуттів. Горе втрачає свою гостроту. А травма стає ЧАСТИНОЮ ДОСВІДУ, який не забувається, але який вже належиться минулому і вже не заважає жити тут і тепер, планувати нові цілі в майбутньому й досягати їх.
Джерело: Взаємини (на основі книги «Психологічна травма та шлях до видужання», Джудіт Герман)

10 січня 2020 р.

Як говорити з дітьми про смерть.

Зважаючи на трагічну подію з українським літаком, хочемо підняти непросту й болючу тему смерті близьких людей – як про це говорити з дітьми?
Варто усвідомити, що замовчування смерті (та її причин) має гірші наслідки, ніж чесна і вчасна розповідь, підтримка та співчуття.
Це стосується, як дорослих, так і дітей.
Це стосується України на всіх рівнях комунікації…
Так, смерть, на жаль, трапляється в нашому житті, і кожна людина неминуче з нею стикається. Завдання батьків – у безпечний спосіб, поступово, навчити дитину пережити цей біль, щоб не сталося так, що потім зіткнувшись з горем «непідготовленою», біль не став катастрофою.
Публікуємо поради на основі тексту від психіатра Євгенія Тичковського – про те, як говорити про смерть із дітьми.

Коли дитина не отримує інформації й емоційної підтримки про те, що сталося, то починає тривожитися (бо відчуває, але не розуміє емоційний стан батьків), боятися, придумувати власні пояснення і навіть звинувачує себе.
Дитина думає, що її улюблена киця щойно заснула, а бабуся «на небі». Але чому киця не прокинулася? Де небо і коли повернеться бабуся? А може, вона померла бо я був неслухняний?
Уникнення теми смерті не дозволяє дітям впоратись з фактом незворотньої втрати, прожити її та відпустити.. Тож краще:
🌾 Будьте поряд.
🧡 Говоріть з дітьми. Зокрема, про причину смерті - відповідно до віку та рівня усвідомлення. Інформація має допомогти дитині усвідомити незворотність процесу смерті та відсутність провини малечі за відхід рідної людини.
🌾 В щоденному житті пояснюйте смерть на прикладі тваринок зі світу навколо чи метафор.
🧡 Відверто й терпляче відповідайте на запитання.
Дозволяйте дитині через гру переживати важкі емоції. Дитина може гратися, коли в сім’ї траур – це її спосіб впоратися та дистанціюватися від важкої розлуки, а не доказ байдужості.
🌾 Дозвольте дитині бути частиною ритуалів жалоби (зважаючи на її вік, готовність, бажання).
🧡 Дозволяйте та заохочуйте в дитини різні емоції, запевнивши що всі вони абсолютно нормальні. Або грайтеся, малюючи, пишучи чи розповідаючи терапевтичні історії. Можна написати лист, але пояснити що його неможливо відправити адресату. Можна прочитати лист разом чи знищити, таким чином "прощаючись".
🌾 Проявляйте власні різні емоції і пояснюйте їх дитині: «Іноді, коли я думаю про твого тата, я хочу так плакати, я сумую за ним …». Називайте емоції дитини: «…я бачу, що ти сумуєш..». Плачте разом з дитиною чи радійте від теплих спогадів про померлого. Спільні переживання зближують та полегшують біль.
🧡 Не очікуйте від дитини такої ж реакції, як від дорослого, на трагічні події – дитина може реагувати дуже по-різному, швидко перемикатися з однієї емоції на іншу (плакати, сміятися тощо), або взагалі відреагувати значно пізніше після сказаного. Діти ще малі і не повністю розуміють безповоротність втрати.
🌾 Пам’ятайте про померлу людину, ініціюйте розмови сповнені теплих почуттів та спогадів.
🧡 Зберігайте світлу пам’ять про померлого, але не ідеалізуйте його.
🌾 Найголовніше - не залишати свою дитину в цей складний період без підтримки.
🧡 Якщо дорослим самим складно впоратися з власним горем, варто звернутися за психологічною підтримкою.
Пам'ятайте, що безпечне середовище відіграє визначальну роль у природньому процесі горювання, формує здорове ставлення до життя та смерті.
Бережіть одне одного 
(Джерело: https://cutt.ly/PrfVvxx Є.Тичковський)

Чому Ваша дитина може почуватися порожнім місцем?

Таке буває через нескінченні порівняння. Хтось вправніший за неї, а хтось швидший, хтось сильніший або ж грає на скрипці краще. А ще люблять батьки повторювати: та я в твоєму віці...
Все це призводить до того, що дитина перестає вірити в свої сили. Усі довкола молодці, а вона невдаха!
Все це не зміцнює, а послаблює позицію дитини. При такому підході до виховання не варто дивуватися, що Ваша дитина не хоче братися геть ні до чого. А навіщо, якщо хтось все одно зробить краще?
Саме тому важливо хвалити дитину за дрібниці. Кожний маленький крок коштує їй зусиль. І все заради того, щоб порадувати Вас, завоювати увагу та авторитет. Кожній людині хочеться бути особливою!
А в ситуаціях невдач взагалі забудьте про порівняння. В такі моменти хтось кращий, кого Ви ставите в приклад, нічого окрім злості у дитини не викликає. Так батьки лише підігрівають ворожість або ж приховану злість у дитини до об'єкта порівняння. Відчуття власної немочі не покидатиме дитину. Найкраще, що можна зробити в такій ситуації - пригадати власну невдачу і розповісти дитині про Ваш досвід переживання часів, коли не все так гладко. Така підтримка робитиме дитину сильнішою. Зважаючи на Ваш авторитет, дитина зрозуміє, що успішні та вправні допускають помилки, і що люди через це не відвертатимуться від неї, що Ви на її боці, а також, що вона зможе здолати труднощі, якщо це змогли зробити Ви. Ваша дитина розумітиме, що більшість всього вона робить добре, а помилки - це природно для тих, хто вчиться!
(Джерело: Школа батьківства)

3 січня 2020 р.

Перезавантаження для освітян

"Ура, канікули!" - радіють учні, а з ними й учителі. Єдине питання для останніх - як провести їх так, щоб потім не було потреби відпочити? Адже новорічно-різдвяні свята - це не тільки радість, але й багато нових турбот і клопоті

Ми підготували підбірку порад для освітян, аби канікули стали перезавантаженням, а не накопиченням втоми:
⏳ є час для роботи, а є для відпочинку - не потрібно їх міксувати: постарайтеся не відкривати робочу пошту, учнівські журнали чи вирішувати робочі питання вдома під час приготування вечері - ви вбережете свій відпочинок від стресу і водночас не зробите випадкову помилку в роботі;
✈️ змініть контекст: відпочинок удома часто перетворюється на роботу вдома та безліч нових клопотів (таких як генеральне прибирання, наприклад), тож аби ефективно відпочити краще поїхати за місто, на дачу чи подорожувати, якщо є така можливість;
🧘‍♀️ медитуйте: знайдіть спосіб почути власні потреби, внутрішні переживання, пам'ятайте, що ефективний відпочинок - це, в першу чергу, турбота про ментальне здоров'я;
⛸ додайте дрібку спорту: це допоможе підкріпити здоров'я, покращити настрій і зблизитися з рідними та друзями (можна піти на ковзанку чи пограти у квача, а якщо ж ви не фан активних ігор, то спробуйте зайнятися йогою - можливо, це стане відкриттям нового року?);
🍎 не забувайте про вітаміни: пийте достатньо води та пам'ятайте про овочі та фрукти, аби ваш шлунок подякував вам у період застіль 📷
Джерело: ПРО.СВІТ